Університетський госпіталь у Брюсселі виглядає, як ціле містечко, що завжди переповнене людьми з різних куточків світу. Перетнувши його кордон, всі одразу стають  пацієнтами. Слово «Пацієнт» тут набуває свого первинного значення, адже «patient» у перекладі з англійської означає  перш за все – «терпіння». Бути пацієнтом (to be patient) означає бути терплячим і водночас пацієнтом. Очікування у довгих чергах під кабінетом лікаря і справді потребує неабиякого терпіння. Мабуть, їм слід було написати на кожних дверях «Be patient!», як нагадування. Тож, якщо здають нерви від нудного очікування під кабінетом – прочитай і заспокойся!

У чергах всі намагаються вести себе чемно, як то кажуть, тримати обличчя, тобто вдають, що з ними все ОК. Старенькі і зовсім немічні, бува, засинають в коридорі, широко розтуливши рота, і тоді хіба що по звуку хропіння можна здогадатись, що пацієнт скоріше живий, ніж мертвий. Молоді ж люди знаходять собі заняття цікавіші. Вони скролять у телефонах, у щось там грають, або знаходять співбесідника, щоб згаяти час.

Тут доволі часто можна зустріти персонажів, на яких би з цікавістю задивився сам Федеріко Фелліні! Саме про них і буде моя розповідь.

Отже, як звичайний пацієнт, якому призначена зустріч з лікарем, вхожу до центрального вестибюлю, в якому для зручності розташований кафетерій на декілька столиків та піаніно. Ще здалеку помічаю, що за одним з цих столиків сидить… (хто б ви думали?) – білий ЗАЙЧИК! Він влаштувався на високому сидінні і щось їсть з тарілки, розгойдуючи ногами під столом. Наблизившись, розгледіла у «зайчику» мужчину з перебинтованою головою і обличчям, на якому є тоненькі прорізи для рота та очей. У ротову щілину “зайчик” намагається обережно просунуту шматок бургера на виделці. Хтось з медперсоналу, маючи гарний настрій, час і натхнення, накрутив йому на голові справжні заячі вуха із того ж самого бинту,  – мабуть, щоб не так сумно виглядав. Адже без вух то була б точна копія мумії, або Франкенштейна.

Поряд, за сусіднім столиком, сидить на самоті жінка з крапельницею, і поки в її вену капає якась рідина, насолоджується келихом білого вина. Час від часу мадам голосно щось промовляє, сама до себе звертаючись, запитує і одразу відповідає. На неї ніхто не звертає уваги. Тут всі поводяться чемно. Адже кожний має право на власний спосіб знімати напругу. Серед відвідувачів госпітального кафе є і такі, що намагаються заїсти свої проблеми зі здоров’ям величезною мискою смаженої картоплі «фрі», обов’язково запиваючи її кока-колою.

Я іду далі по коридору, проходжу повз офтальмологічне відділення, через скляні двері якого бачу знову щось незвичайне. У інвалідному кріслі з колесами сидить молода жінка. Вона у короткій чорній сукні та яскраво-білому шоломі, який на два розміри більший, ніж її голова. Зігнувшись навпіл, дівчина намагається дотягнутися до свого сандаля, що розстібнувся, але їй це ніяк не вдається. Мотоциклетна каска щоразу сповзає на очі, і її доводиться поправляти. Сподіваюсь в неї вистачить часу, щоб здогадатись у чому проблема.

***

Аби дістатись врешті свого департаменту, прямую до ліфта і спускаюсь на мінус другий поверх. Тут значно тихіше і прохолодніше. Долаю декілька безлюдних лабіринтів і опиняюсь в залі очікування, де вже повно пацієнтів, що час від часу кидають стомлені погляди на великий монітор з номерами. Обстановка трохи нагадує пасажирський зал літовища, тільки без вікон.

Літні люди часто приходять сюди у супроводі членів сім’ї, трапляється, що і з малечею. Бо куди ж їх подіти після школи? Цього разу бачу двох хлопчиків років шести-семи, яким вочевидь є чим зайнятися. Вони доволі швидко освоїли навколишній простір. Досхочу настрибавшись з висунутими язиками на новеньких сидіннях, вони падають на них всім тілом і починають ковзати вздовж та поперек, імітуючи дельфінів, китів та різних тварин. Згодом, відчувши втому, один з них лягає на підлогу під сидіннями і, заплющивши очі, вдає, що накривається ковдрою та готується спати.

Тепер я можу роздивитись його обличчя і біляві локони. Він схожий на маленького херувима з картини художника часів розквіту бароко. На його футболці – червоні роззявлені роти із зухвало висунутим язиком – відомий символ живої легенди рок-н-ролу з минулого сторіччя. Цікаво, чи знає він хто такий Мік Джаггер?

***

До залу очікування входить літня пані під руку з сином. У неї зачіска як в Енді Ворхола, а окуляри, як у Девіда Гокні. Відклавши в сторону свою помічницю – чорну лаковану палицю з золотавими візерунками, вона вмощується на сидінні і озирається навколо. Оцінивши обстановку, старенька дістає з дамської сумочки колоду карт і простягає її синові.

– On joue? (Зіграємо?) – каже вона і вже через хвилину зачаровано дивиться на його руки, що вправно тасують карти.

-Ти пам’ятаєш, що ми скоро їдемо у відпустку з дітьми? – питає син. – І там буде басейн біля готелю…

– Bien sûr!(Звичайно)! – автоматично відповідає стара з хитруватою посмішкою, роздивляючись карти у маленькій зморщеній руці з синіми прожилками вен.

Ця її коротка відповідь звучить доволі часто при слові «Пам’ятаєш». Вона стверджувально киває і посміхається так, ніби в кишені скрутила дулю дядечку Альцгеймеру. Мовляв, не сумнівайтеся! Я ще при добрій пам’яті!

– Et voilà !( А ми ось так підемо!) – з неабияким азартом промовляє вона, елегантно схрестивши ноги в районі щиколоток.

Карта з легкістю осіннього листа падає на ігрове поле, тобто на казенну софу зі штучної шкіри. Здається, вони сидять десь на пляжі, на далекому острові, гріються собі на сонечку і під тихий гуркіт прибою розмовляють про все підряд. А поки ця гра триває, всі лікарі і їх кабінети десь зникли за горизонтом.

– Oh-la-la ! C’est génial! – О-в-ва! Супер! – зауважує син, не змінюючи серйозний вираз обличчя.

– Voici! – А от тобі іще! – не вгамовується стара пані, поклавши ще одну карту.

– C’est adorable! Regarde la couleur ! – Дуже мило, – каже молодий чоловік, – але подивись но, якого кольору ця карта? Вона ж червона! А у нас козир трефовий! Згадала?

– Bien sûr ! Je sais! – Авжеж, я знаю!

Вона сміється дрібним сміхом, наче десь вдалені тихенько лунає дзвіночок. Його звучання легке і тендітне, як сама пані.

Втомлені пацієнти зовсім принишкли. Здається, вони уважно прислухаються до невимушеної бесіди, що ведуть гравці. Наразі – це їх спосіб відволіктись. Відтак у залі очікування тепер панує незвична тиша і він перестає бути схожим на аеропорт з пасажирами, що чекають на виліт.

***