***

Я прокинувся в незнайомій кімнаті, на підлозі. Голова не слухалась і весь час падала долу. Щось важке заповнювало мене зсередини і заважало рухатись. Я озирався навколо, намагаючись пригадати що було до цього моменту, але – марно.

Час від часу перед очима спливала химерна картина – я лежу на операційному столі, на животі, мою голову міцно тримають чиїсь руки, а у повітрі сильний запах йоду. Навколо зібрались незнайомі люди – двоє дівчаток підлітків, з однаково довгим русявим волоссям,  якийсь літній чоловік у фартуху та окулярах і ще хтось. Вони говорять про своє, час від часу переходячи на шепіт, і особливої уваги на мене не звертають. Нарешті одна з дівчат запитала:

– Дідусю! А що ти з ним будеш робити?

– Ця операція йому необхідна! – коротко відповів старий в окулярах, набираючи у шприц якусь рідину. – А коли все закінчиться, ви побачите дві маленькі рожеві кульки на столі…

Після цих слів діти замовкли. Їх очі стали сумними і дуже серйозними.

В якусь мить світ навколо шалено закрутився, забираючи з собою всі звуки, а стіни і стеля перетворились на морські хвилі, що міцно підхопили мене і кудись понесли. Далі – була темрява.

Ні, більше нічого не можу пригадати. Хіба що цікавість і подив в очах дітей … Це останнє, що пам’ятаю.

Я іще раз спробував підвестись. Цього разу – вдалось, більш менш, але ноги зовсім не слухались. Немов підкошений, я двічі падав і піднімався знову.

– Де це я? запахи навколо знайомі, але не пригадую, щоб коли небудь бував тут.

У металевій мисці, що стояла поряд на підлозі, була вода, чиста і прозора. Я занурився у неї, але щелепа все ще не відкривалася, наче була заморожена.

У кімнаті було тепло і затишно, а крізь вікно пробивалися яскраві сонячні промені.

– Може я в раю?

Раптом з радіоприймача дуже гучно пролунала якась музика. Я навіть здригнувся! Певно, хазяїн цього будинку погано чує, якщо його радіо налаштоване на максимум, – подумав я. В раю не може гриміти ідіотська музика. Там тихо і співають  пташки…  Так дідусь колись розповідав. Отже я точно не в раю. Та і зарано мені ще туди.

Роздивляючись обстановку навколо, я почвалав далі. У кутку стояла тумбочка. Спираючись на її край, я піднявся вище і побачив дивну картину. З великої круглої рами, що висіла на стіні, на мене дивився якийсь зеленоокий красень у смугастому хутрі! У мене перехопило подих! Такої вроди я ще не бачив ніколи в житті! Згодом виявилось, що це не картина. Красень був живий, і його зелені очі уважно дивились на мене. Здається, я теж йому сподобався. Розкішне смугасте хутро дуже пасувало до кольору його очей. Я не міг відірвати погляд від краси, що зустрілася мені так зненацька, але підійти ближче не наважувався. Мої ноги були ще занадто слабкі, щоб стрибнути.

– Ну що! Ти вже в порядку? Милуєшся красою у дзеркалі? – почув я голос хазяїна.

Тепер я пригадав все! Сьогодні зранку ми їхали з ним у авто. До речі мені нічого не було видно з того місця, куди він мене поклав, тому я всю дорогу скиглив. Та і передчуття були якісь недобрі. Поряд сиділа моя покровителька, що заспокоювала мене і розмовляла так, наче я мале дитя. Вона завжди дуже уважна і добра до мене.

– Що вже прокинувся? – спитала вона схвильовано, щойно увійшовши до кімнати.

– Так! Кіт простерилізований і тепер може вільно гуляти надворі.

Простерилізований! Це що ще в біса таке? Мене хтось спитав чи я хочу стати кастратом? Який жорстокий цей світ! Від несподіванки у мене знов затремтіли ноги і я відчув, що дзюрю прямо на килимову доріжку. Втриматися було неможливо. Тепла сеча все виливалася і виливалася з мене.

– Тепер  у нього не буде дітей? – спитала вона, наче не помічаючи, що я роблю велику калюжу.

Замість відповіді (яка, вочевидь, була не потрібна) хазяїн відкрив двері і виніс мене на вулицю. Я опинився у добре знайомому місці, на зеленій галявині. Поряд було моє помешкання – великий сарай, де я народився і ріс. Яскраве сонце, зелена трава і щось нове на смак у повітрі. То був смак мого нового життя. Після всього пережитого сьогодні я відчував, що став дорослим котом. Все через страждання. Вони роблять нас дорослішими.

Шкода, тільки що там, у цьому їхньому «дзеркалі» залишився той красунчик! Здається я закохався одразу, як тільки побачив його. Який же він гарний! Коли тепер доведеться побачитись? Хіба що тихенько прокрастися, коли буде щілина у дверях відкрита. Цікаво чи він виходить звідти на вулицю погуляти? Чи ловить мишей? А як ні, то я його навчу.

Світ таки дуже жорстокий! Але я сподіваюсь, що нова зустріч з красенем відбудеться дуже скоро. І що зміни у моєму тілі не стануть перешкодою. От тільки треба одужати, відновити сили і форму. А далі я запрошу його до мого сараю. Там є багато цікавого. Наприклад старий трактор, на сидінні якого можна спати… Піду перепочину трохи. День видався дуже важкий.