З самого ранку йде дощ. Маленький кіт спить під навісом, згорнувшись клубочком на старому кріслі, а я прислухаюсь до його дихання, дивлюсь, як ритмічно пульсує пухнастий живіт. Білу ще немає двох місяців, але він вже зазнав випробувань. Його господар, старий Жульєн, вирішив замикати малого у котячу переноску, тобто – у клітку з решітчастим віконцем,  і тримати там по півгодини щодня.

Білу жалібно пищить тоненьким голосом, безпомічно просовуючи назовні лапу і благаючи випустити його з неволі. Але марно. Жульєн вирішив привчати кота до усамітнення в замкнутому просторі, а тому пішов подалі від нього на двір, щоб не дивитись і не відволікатись від твердого наміру. Моє серце крається, коли я бачу таку картину, і я йду до Жульєна на переговори, як парламентер і захисник постраждалого.

– Він має привчатися до того, що бути зачиненим деякий час – це нормально. Так потрібно, – каже Жульєн трошки гарячкувато. – Через півроку я повезу його до ветеринара Андре і мені не треба, щоб той мав справу з диким котом. Хай привчається бути терплячим.

– Але ж він ще дуже маленький! – продовжую я свою запальну адвокатську промову. – Такі тортури не під силу молодому і активному котові. До того ж він навіть не здогадується за яку провину його зачинили.

– Тобі б теж не завадило тренувати своє терпіння – відбиває атаку Жульєн і його очі починають випромінювати холодну впевненість. – От уяви, що тобі, скажімо, вже 50 років і все своє життя ти була тут у селі, нікуди не їздила. Потім тебе раптом посадили в поїзд і відправили до Брюсселя. Ти вперше їдеш сама у вагоні! І що з тобою буде? Відчай і паніка!

Завжди дивуюсь його умінню так легко порівнювати мене з котами, вівцями, або іншими істотами, будувати найнесподіваніші екстраполяції, щоб винайти логічне підтвердження своїм доказам.

– Не будь сама, як мала дитина! Все з ним буде в порядку – каже Жульєн, і я розумію, що на цьому розмову завершено. Все буде саме так, як він вирішив, не інакше.

Мій похід закінчився поразкою. «Місія нездійсненна».

Іду до свого підзахисного ні з чим. Нахилившись до арештанта, кажу йому крізь решітку:

– Малий! Такі справи… Вибач, але я не змогла нічого зробити! Розумію, що ці армійські «порядки» занадто важкі для тебе, але що тут вдієш! Доведеться ще посидіти тобі деякий час на гауптвахті. Потерпи вже!

Здається він мене зрозумів, бо на мить замовк. Принаймні мені стало трохи легше після цих пояснень.

Якщо у Жульєна порівняння пов’язані з його буденним життям (на кшталт «Що бачу про те і співаю!»), то мені на думку спадають літературні герої Діккенса, яким в дитинстві доводилось терпіти різні тортури.

У шкільні роки я не могла втримати сліз над сторінками сентиментальних творів цього славетного майстра, що міг не просто розчулити читача, але й викликати шквал емоцій – від співчуття до обурення. З одного боку – безпросвітні поневіряння і незахищеність маленьких героїв, що проходять крізь пекельні кола долі, з іншого – безмежна  єзуїтська жорстокість кривдників, до яких якщо і приходить розплата, то лише в кінці роману, коли герой вже дорослий та самостійний.

Такий літературний бекграунд підштовхує до роздумів про жорсткі правила життя з його вічною проблемою домінування старших, сильніших, могутніших. І в той же час саме це частенько заважає тверезо подивитись на реальну ситуацію, відійшовши від згущених фарб романів позаминулого століття. Мабуть я також не дуже знаюся на дресурі домашніх тварин, яких привчають до правил, вигаданих людиною.

Тридцять нестерпних хвилин закінчилися і дверцята в’язниці відчинилися. Білу мерщій біжить, наче гончий пес до великого сараю, щоб сховатись від небезпеки. (Тут я одразу уявляю маленького Копперфілда, а заразом Олівера Твіста і семирічного сироту Піппа з роману «Великі сподівання». Всі вони після побиття тихенько плачуть десь у безлюдному куточку, де їх ніхто не бачить).  У напівтемряві, серед купи дров знаходжу свого страждальця, беру його на руки і притискаю міцно до себе. Відчуваю, як стукає серце, але не можу зрозуміти чиє саме.

Сподіваюсь, мій маленький герой витримає з гідністю свої випробування, не гірше за Девіда Копперфілда, а через півроку ветеринар Андре скаже:

– Який розумний і вихований котик! Навіть не боїться маленької процедури! Спокійно чекає на укольчик.

Буду вболівати за нього і пояснювати все, як дитині. Думаю тепер – чи можна привчити грайливого кота не розв’язувати шнурки на кросівках, коли ти вже взувся, щоб вийти з дому?