Один літній місяць у моєму дитинстві став особливим. Він запам’ятався повним зануренням у світ сільської природи, буйним цвітінням рослинності, п’янким свіжим повітрям, що насичене квітами, травами, молодим зеленим колоссям з полів, а також новим відчуттям свободи. Простір навколо виявився нескінченним, а час спливав непомітно, або зупинявся, наче навмисно, щоб можна було роздивитись кожну чудову картину у найменших подробицях, кадр за кадром, як у художньому кіно.

***

З Києва до Бишова, де жила мати вітчима, я приїхала після закінчення другого класу, на початку літа. Це було дев’яте літо у моєму житті. Канікули в селі мали тривати близько місяця, поки батьки в Києві були зайняті переїздом на нову квартиру. Я вирушала до села з комуналки на Золотоворітській, де пройшли найкращі роки дитинства, а повернутися мала в нову, ще невідому квартиру на Лісовому масиві (тоді район називався Водопарк). Отже був один лише місяць між старим життям і новим, що перетворився на транзитну зону для пересадки з одного літака на інший і та зона виявилась для мене важливим місцем швидких змін, переходом до більш дорослого життя.

Наступного дня, коли я вперше вийшла з хати, мене охопило радісне передчуття зустрічі з чимось абсолютно новим і невідомим. Цілковиту тишу раптом перервав потужний крик півня з сусіднього подвір’я. Закудкудакали у відповідь кури, зашелестіла метушливо ще якась домашня живність. Через хвилину я опинилася сама на великій дорозі і голову мою трохи закрутило. Я розгублено дивилась навколо і не вірила, що можу йти куди завгодно, у будь-якому напрямку. Куди ж спочатку? Вкрита пилом і розпечена від сонця дорога зі слідами коліс і купками свіжого кінського гною кудись кликала мене. Потрібно було тільки взяти старт, відштовхнутися від землі і побігти швидко-швидко, так, щоб у вухах засвистів вітер.

Дора

Маму вітчима звали Федора Карпівна. Тітка Дора, або просто – Дора. Здається, я називала її саме так. У свої п’ятдесят два вона виглядала свіжою та молодою. Вона була невеличка на зріст, мала рум’яне лице, міцне і пружне тіло. Енергійна і моторна, вона встигала буквально все – з ранку на городі щось посапати, а потім – до школи, де працювала прибиральницею. У цей час там уже розпочався ремонт, і вона  разом з іншими жіночками фарбувала стіни та білила стелі, стоячи на драбині, або частіше, підтримуючи її для тієї, що вища ростом. У забруднених фарбою синіх спец халатах, з трохи «припудреними» від крейди обличчями, жінки розважались тим, що голосно співали в порожніх класах а cappella, від чого простір навколо перетворювався на концертний зал з гарною акустикою. (Переважно то були народні пісні з драматичним сюжетом – про Козака та Дівчину, про їх таємні зустрічі, місячні ночі, а також перешкоди та злі підступи, що підстерігають закоханих на шляху до взаємного щастя). Підхоплюючи загальне хорове багатоголосся, Дора наприкінці кожного куплету затягувала останню ноту і довго тримала її, намагаючись досягти ще більшого драматизму:

– Вийди, вийди мій миленький до мене ще хоч ра-а-а-а-з!

Увечері, після роботи, Дора обходила свій великий город, полола, сапала, одним словом – поралася. Збираючи колорадських жуків з картопляного листя, вона і мене навчала цій нехитрій справі, вручивши відерце з водою, куди треба було відправляти шкідників. Круглолиця і блакитноока, завжди у світлій хустинці з квітами. Здавалося, вона взагалі ніколи не сумує і не втомлюється. Увечері, після всіх своїх праць, вона бадьорим голосом казала:

– А зараз ми ще і їсти наваримо!

Дора не змушувала мене їсти і не стежила за режимом, як це було вдома, у Києві. У нас з нею все було по дорослому в цьому питанні: вранці – «сніданок», увечері – «вечеря»! Звичайно я могла собі щось сама знайти на кухні, але на це не було часу. Вдень я ходила гуляти, заходила в гості до сусідських дівчат, грала з ними прямо на дорозі, де часом проїжджали автівки, чи віз з кіньми, а надвечір, коли Дора якимось чином знаходила мене в одному з дворів і забирала додому апетит у мене був уже не дитячий.

– Яєшню на салі будеш їсти? – питала вона.

Побачивши на сковороді яскраві червоні жовтки разом з засмаженими шкварками, що шипіли і підстрибували, я радісно кивала головою. Дора вправно нарізала великими скибками буханку хліба, ставила по центру стола величезну миску салату з свіжих огірків і трилітрову банку «кисляка». На заході сонця у нас починався справжній бенкет, і не було нічого смачнішого в світі, ніж наша вечеря на двох.

Веранда з величезним вікном на захід дозволяла сидячи за столом, спостерігати, як червоне сонце сідає в безкрайнє поле городньої рослинності. А коли воно повністю ховалося за обрієм, розпускалися улюблені Дорині квіти – матіола – дрібні, ніжно-бузкові, з солодкувато медовим запахом, що дурманить. Ми сідали поруч з ними, на маленьких лавочках – «ослінчиках». Дора глибоко вдихала квітковий запах і голосно видихала. Виходило щось на кшталт «А-а-а-ах!…». Я дивилася на яскраве зоряне небо і не могла відірватися. Воно було дуже близько і зовсім не таке, як у місті. Зараз я би сказала, що то були моє перше відчуття Вічності, тієї, що завжди була, була до тебе, і буде після.

Після вечері Дора відправляла мене спати, але спочатку – дивилися телевізор. У мене не дуже виходило його дивитись. Вже у нічній сорочці я влаштовувала перед телевізором концерт. Номери з’являлися спонтанно, залежно від того, що показували. Якщо в телевізорі співали, я підспівувала, а коли показували балет – без надмірних зусиль синхронно повторювала рухи балерини, усі її хитромудрі фігури, батмани і фуете, навіть ходіння з носка та на півпальцях. Здавалося, я роблю все точно, як танцівниця у телевізорі. Та найкраще у мене виходили поклони публіці. Маючи лише одного глядача у залі, я старанно робила глибокі реверанси, а Дора, дивлячись на мене, просто вмирала від сміху. Задихаючись і звиваючись, вона падала всім тілом на ліжко і крізь стогін повторювала «Боже ж мій, Боже! Ну це ж треба яке воно! Срання мале!»

Не можу сказати що одразу зрозуміла значення цього слівця, нового для мене, але сприйняла його як заохочення. Щира емоційна реакція вказувала на те, що Дора таким чином виражає своє захоплення. Тож коли вона сміялась і плескала себе руками по стегнам я розуміла це, як оплески виконавцю. Зробивши ще один глибокий поклон – реверанс, як це робить професійна досвідчена балерина на сцені, я продовжувала натхненно копіювати високе мистецтво, кружляючи і злітаючи вгору перед чорно-білим екраном.

Перед концертом Дора дозволяла мені нафарбувати губи її помадою у крихітному золотому корпусі насиченого малинового кольору, так би мовити для відповідності театральному образу. Це була єдина її помада, якою сама вона майже не користувалася. Хіба що на великі свята.

Я наводила марафет, дивлячись у кругле люстерко на столі. Взявши трохи її одеколону «Червоний мак», або «Кармен», я старанно виводила пальцем візерунки на зап’ястях та шиї, а Дора з задоволенням спостерігала за процесом, без коментарів. Здавалося, можна взагалі робити все, що заманеться і будь-яке твоє бажання здійсниться, легко і одразу.

Після концерту телевізор дбайливо накривався вишитою серветкою, а я – розчервоніла і задоволена – йшла спати. Дора вкривала мене периною і йшла до ікон у рушниках читати молитву. Я чула, як вона пошепки звертається до діви Марії, чітко промовляючи кожне слово: «Цариця небесна… Не полиши нас, Свята милосердна… заступниця…». Маятник настінного годинника уколисував і вже за мить я засинала, не дочекавшись завершального слова «Амінь».

***

Райка

У поля та до сусідів в гості я ходила не одна. У мене був чудовий провідник – Райка, на три роки старша за мене подружка. Від природи смаглява, жвава і жартівлива, з темними, як стиглі сливи очима – вона нагадувала циганча.

Ми познайомились два роки тому, взимку. Знайомство відбулося у неї вдома, під час канікул і крім Райки була тільки її подруга – однокласниця. Ми одразу почали грати в квача, бігали по кімнатах і доганяли одне одного, стрибали з дивана, намагаючись дістати стелі. Дорослих поряд не було і ми відривались, як могли, а коли вирішили перепочити, я відчула сильну спрагу і попросила води.

Райка щось швиденько прошепотіла своїй подружці на вухо і підморгнула, а через пару хвилин принесла воду. Гранена склянка була налита по вінця і Райка несла її обережно, щоби не розплескати.

– На! Пий! Тільки швидко!

Обличчя її було дуже серйозним, а очі горіли шаленим блиском. Ще не відчувши підступу, я жадібно припала до склянки. Після першого ж ковтка очі мої наповнилися сльозами і здивуванням.

– Що це? – Запитала я, хапаючи повітря.

– Бурячиха! – відповіла Райка і пирснула від сміху. – Гарна водичка?

Дівчата ще довго сміялися. Розвага вдалася на славу!

Коли я попросила щось їстівне, щоб якось виправити ситуацію, Райка на тій самій тарілці принесла велику скибку чорного хліба, посипану дрібною сіллю. Хліб виявився настільки твердим, що мені не вдалося відкусити ні шматочка. Це знову викликало бурхливі веселощі! Отримавши нарешті справжню воду, я випила її залпом і мені теж стало весело. Вже і не знаю від чого саме. Можливо, подіяв самогон. Тож моє перше знайомство з алкоголем відбулося завдяки Райці та її веселому розіграшу.

Її старша сестра Люся вже ходила на романтичні зустрічі, і одного разу ми стали свідками цілого обряду під назвою «збори на побачення». Збори були довгими і ретельними. Люся пильно вдивлялася у дзеркало, намагаючись розгледіти чи є чиряки. Потім наливала з глечика воду у велику металеву миску, намилювала обличчя і шию так, що впізнати її під густою піною було б неможливо, а змивши мило, відправляла Райку за рушником.

–Давай, швиденько! – підганяла вона молодшу. – Там десь у шафі має бути! Та тільки ж не ту ганчірку для підлоги, що ти вже приносила минулого разу! Бо я твої жарти знаю!

У Люсі було довге і темне волосся, по пояс, яке вона розчісувала перед дзеркалом і заплітала у косу. Робила це неквапливо, з задоволенням, і, взагалі було видно що вона подобається собі. На завершення красуня брала флакон одеколону «Тройной», рясно наливала у долоні і гучно плескала себе руками по обличчю, потилиці та декольте. Сидячи за столом і підперши щоки кулаками, Райка, уважно спостерігала за ритуалом, встигаючи вкинути якусь шпильку:

– А одеколон на декольте – це для нього?

У відповідь сестра загадково посміхалася, і не відриваючи задоволений погляд від дзеркала, всім своїм виглядом показувала, що «Краса – це страшна сила!». Все з тою ж загадковою посмішкою Люся плавною ходою вирушала на побачення до свого милого, прихопивши ліхтарик (адже повертатися додому збиралася пізно, серед темної ночі). Дівчина вже зникла за горизонтом, а міцний запах одеколону все ще висів у повітрі, огортаючи нас романтичною хмарою. З того часу я люблю запах одеколону «Тройной», хоча він, звичайно, вже не той, що в дитинстві.

***

Виходячи з дому, Райка виносила з дому щось поживне – пакет хрустких пластівців у цукровій глазурі, булку з медом або окраєць чорного хліба з салом. Здавалось, їсти на вулиці їй подобалося більше, ніж вдома, сидячи за столом. Відкушуючи чималий шмат від свого бутерброду, вона впевнено примовляла: «Хто не їсть сала – той дурний»!

Її почуття гумору та безтурботність мені дуже імпонували. З нею було не страшно вирушати у походи. І ми ходили всюди, куди вона вважала за потрібне мене відвести.

– Так, треба ще до Майки сходити! Вона гарно грає на акордеоні! Пішли!

І ми йшли – Райка попереду, а я навздогін – через величезні зелені поля, пробуючи на смак усе, що траплялося на нашому шляху: нестиглу полуницю та горох, квіти кульбаби та молоді качани кукурудзи, що тільки показалися на стеблі, липкий і густий, мов клей сік на стовбурах фруктових дерев. По дорозі ми вдихали аромати квітів, а найпахучіші – дикі троянди – вплітали у коси і тоді одразу почувалися красунями.

Ми торкалися ніжних крил метеликів, спостерігали за рухом сонечка – божої корівки, гусениці або мурашиного сімейства, розмовляли з козами, що без перестану жують траву, дивились, як разом, з одного корита їдять сусідські коти та курчата.

Спостерігаючи схожу картину у чотирирічному віці, я, за словами мами, зробила сміливе, але цілком логічне припущення:

«Всі жовті курчата народились від курки, а чорне – то кицькине»!

***

Гола спина

Збираючи мене в дорогу, мама разом з іншими літніми речами поклала в сумку сарафан, що напередодні подарувала сусідка. Виявилось що її донька, старша за мене на п’ять років, виросла з нього. Коротенький із яскравої квітчастої матерії сарафан був пошитий за останньою модою – з відкритою спиною. Одягнувши його, я кілька разів підстрибнула вгору, щоб дістатися дзеркала на стіні, але бачила себе тільки на половину. Не було часу себе розглядати довго, бо на вулиці вже чекали друзі.

Ми грали у вибивного, і поки я спритно уникала м’яча, за моєю спиною почалося перешіптування, а потім, уже голосно, хтось сказав:

– Спина гола!  Бачила?

– Шо?

– Гола спина у неї!

– Ну і шо! У Києві таке носять!

Їхня розмова нагадувала коментар під час перегляду телепередачі, так ніби мене тут і не було зовсім. Поки я босоніж бігала від м’яча по курній дорозі, реакція на незвичайний фасон сукні ставала дедалі голоснішою, а моя спина для оточення –  все більш відкритою та «голою». Я відчувала на собі погляди, але зупинятися під час гри було не можливо, інакше по «голій спині» міг вдарити м’яч! Треба сказати, що незважаючи на коментарі, почувалася я досить впевнено. Щось мені підказувало що нова сукня мені личить і в ній я виглядаю чудово, тож увагу публіки сприймала, як належне. І я продовжувала бігати і ловити «запаски», поки в азарті гри не потрапила ногою прямо у кінський гній. Від несподіванки я скрикнула та зупинилася. Тут усі друзі і нові, і старі дуже розвеселилися! Найгучніше сміялася Райка:

– Ой я не можу!.. Вона гімна злякалась! Я таке перший раз бачу!

Підійшовши до найбільшої купи кінського кізяку, вона демонстративно вставила туди босу ногу:

– На! Подивись! Бачиш? І не страшно зовсім! Це ж гімно, а не собака! Га- га -га…

Гра у вибивного перервалася. Потрібно було дати волю раптовому припливу веселощів. Щоправда сміялися не всі – тільки Райка та зовсім маленькі, що лузали насіння і хихотіли за компанію.

Несподівано почав накрапувати дощ і треба було знайти укриття, щоб його перечекати. Після короткої наради зовсім маленькі розбіглися по домівках, а інші рушили вперед за Райкою. У неї був чіткий план – пересидіти негоду у її однокласниці Свєтки, що жила поблизу. Додому було ще рано вертатись, тому, відшукавши в кущах сандалі, я швидко одягла їх і, не застібаючи, побігла наздоганяти команду.

Сашко

Вже за п’ять хвилин ми опинилися в одному з дворів, де жила Райчина подружка. До нас вийшли господарі – Свєтка та її старший брат. Він був одягнений у спортивний трикотажній костюм темно-синього кольору, який йому пасував. (Колір був саме темно синій, а не чорнильно-фіолетовий, який тоді в часи СРСР був єдиним, стандартним і універсальним для спортивного одягу будь-якого розміру).

– Здоров, Сашко! – весело крикнула Райка. – Ми тут переховаємось у вас, як приймете!

– Заходьте! Місця всім вистачить!

Сашко виявився усміхненим молодим хлопцем з низьким голосом, зовсім як у дорослого чоловіка. Невдовзі з’ясувалося, що він закінчив 8-й клас і готується до якихось «іспитів». Нас запросили до хати, вірніше на ґанок під навісом.

Хлопці одразу побігли до хазяйського подвір’я вивчати тваринний світ і застрягли біля собачої будки, де від них сховалося маленьке висловухе щеня, Райка попрямувала у кімнату до своєї Свєтки, а я залишилася стояти на веранді одна з Сашком. Зав’язалася розмова про те, хто я, звідки і як там у Києві… Мені чомусь було ніяково з ним розмовляти. Можливо через те, що був на кілька років старший і набагато вищий за мене. Сашко висловлювався, як дорослий і не всі його слова були мені зрозумілі. Якесь дивне хвилювання охопило мене, особливо коли він посміхався. Під час нашої недовгої розмови я помітила, що у хлопця на лобі прищі, і досить великі. Вони явно не відповідали його привабливій зовнішності і приємній стриманій манері говорити. Потім він раптово зник усередині будинку, а коли повернувся – простягнув мені теплий светр.

– Ось вдягни, поки не змерзла твоя спина! – сказав він з усмішкою.

Дощ ще накрапував, і, напевно, було трохи прохолодно, але я цього не помічала.

Незабаром повернулася Райка з однокласницею і прибігли хлопчаки, тримаючи на руках щеня. Почалися нові ігри – у «Квача» і «бабу Куцю», тож нікому вже не було холодно. Ми бігали по всьому подвір’ю, ховалися в його закутках, долали різні «захаращення» і, напевно, так могло б продовжуватись ще довго, але у розпалі веселощів я наступила на якусь іржаву залізяку і поранила великий палець!

Діти переполошилися, побачивши багато крові, і побігли по допомогу. Переді мною знову виріс Сашко, але цього разу він не посміхався. Обличчя його було дуже серйозне. Він посадив мене на стілець і, вмостившись на маленькій табуретці внизу, довго промивав рану, замазував йодом і дув щосили, але все одно було дуже боляче. Вся наша команда стояла довкола та спостерігала. Хлопчаки, висячи на дереві, перешіптувалися між собою. Дівчатка були налякані. Коли операцію вже майже було завершено і залишилося тільки накласти бинт, Сашко почав жартувати та примовляти, щось на кшталт: «До весілля заживе».

Цього разу спілкуватися з ним було зручно. Може через те, що він сидів на низькому стільці і його обличчя було на рівні мого, а може і тому, що я відчула його увагу і зрозуміла, що переді мною сидить мій рятівник. Якби не він – все могло бути зовсім інакше. Палець уже був забинтований, але Сашко не поспішав підводитися з табуретки. Він знову посміхався і говорив щось незрозуміле. Якась ідеальна картинка виходила, як у дорослому кіно.

Ідилія тривала недовго. Дітлахи почали жартувати, спочатку тихо, а потім все голосніше і далі – понеслося:

– А Сашко – закохався»!

– Еге ж! Мабуть женитися буде! Ги-ги-ги!

***

Гра у карти та «poker face»

Невдовзі вся компанія вже сиділа на веранді за великим столом, на якому з’явилося «Сітро» і солодкі «Пластівці». Райка і Свєтка хутко розставляли стакани і про щось теревенили, а коли Сашко приніс прозорий келих на ніжці і поставив переді мною, красномовно переглянулися і почали гигикати.

Мій забинтований палець все ще нив, але я почувалася абсолютно щасливою і у повній безпеці. Благородний лицар, що спас мене – був поряд і тепер він точно був прекрасний, незважаючи на прищі. Тим часом товариство у повному складі сиділо за столом, розслаблено сьорбало солодкі газовані напої і гризло пластівці, засипаючи їх великими жменями у рот.

Поволі сутеніло. На столі з’явилась керосинова лампа і колода карт. Після довгого дня компанія збиралась пограти у «дурня».

– Та хто у нас дурень я і так знаю! – сказала Райка. – Давайте краще страшні історії розповідати! Зараз як раз такий час. У сутінках класно виходить лякати одне одного.

Але всі уже були налаштовані на гру в «Дурака». Сашко перетасовував карти, спритно перекидаючи їх з однієї руки в іншу, а потім глянувши на мене, запитав чомусь російською:

– Ты в карты умеешь играть?

– Конечно! – відповіла я тієї ж миті.

Насправді я жодного разу не грала у карти. Бачила їх вдома і часто розглядала картинки на зворотному боці, бо всі ті королі, валети і дами були досить гарно намальовані і у старовинних костюмах та прикрасах мали вид справжніх красенів та красунь.

Я вміла грати шашками у Чапаєва і в Доміно, грала ще в дитсадку у лото, але в карти – жодного разу. Та хіба я могла тоді відповісти інакше? То був особливий день, хвилюючий, насичений несподіваними речами – все, як у кіно! – і мені здавалось, що так само він має і продовжуватися. Тож я сподівалась на краще, але тривога після моєї брехні наростала і я потроху перетворювалася на пружину, що стискається перед вибухом.

Кожний гравець отримав по шість карт і «козирна» зайняла центральне місце на столі. Сашко став пояснювати правила – неквапливо, з паузами, час від часу дивлячись на мене. Я відчувала, як червоніє моє обличчя, і, щоб приховати хвилювання, почала розглядати свої карти з обох боків. Так, ці картинки мені були вже знайомі. Намагаючись зобразити спокій, я зробила, як то кажуть, «покер фейс» і приготувалась до несподіванок.

Здається, я розуміла, що до мого провалу залишаються лічені хвилини. Ситуація, що склалася, лоскотала нерви та примушувала бути у стані повної готовності. Та, не зважаючи на всю хиткість мого положення, я перебувала у стані натхнення, і навіть легкого куражу. Тож я продовжувала вдавати досвідченого гравця і уявляла, ніби все, що відбувається – романтичне кіно, в якому мені відведено роль прекрасної дами. Ось вона з келихом недопитого лимонаду у руці ловить на собі захоплені погляди і збирається з думками…

– Ходи вже! – скомандувала Райка.

Я виклала на стіл козирну даму і помітила, що мій перший хід справив враження на публіку!

Несподівано, зовсім поряд, почувся голос Дори:

– Марі-і-нка! Все село оббігала, поки тебе знайшла! Пішли додому вже! Будемо вечеряти!

Сказати, що я зраділа, це нічого не сказати! Грозова хмара, що нависала наді мною, зникла в одну мить, а за спиною виросли крила! Дора, що опинилась поряд так несподівано серед темряви і зникаючого за горизонтом сонця, нагадувала янгола-охоронця. Вона була тим самим  «Богом з машини»[1], який з’являється в останню хвилину, щоб забрати героя з місця загибелі.

Я була врятована, вже вдруге за цей день – довгий, насичений подіями, несподіванками та новими враженнями. Мій картярський досвід, здавалося, лишився в таємниці і при розкладі «Пан, або пропав» все ж вдалося, як то кажуть, зберегти обличчя (звичайно, у переносному сенсі, бо робити «ПОКЕР ФЕЙС» я уміла так само добре, як і грати «в дурня»). Гадаю, воно випромінювало радість та задоволення коли я прощалася з усіма до наступного дня.

– Приходь завтра! – крикнула навздогін Райка, – будемо знову гуляти!

***

Того літа я не навчилася грати в карти. (Ну бо після такого «тріумфу» було б не гарно сідати вчитися, наче ти першокласник якийсь). Це сталося трохи згодом, коли я познайомилася з новими сусідськими хлопцями на Лісовому масиві. У селі ж я навчилася багато іншого, наприклад – користуватися праскою, збирати колорадських жуків, розумітися на травах і рослинах, будувати «халабуду», а також добре орієнтуватися на місцевості.

Мені пощастило стати свідком різного роду святкових гулянь, а в поминальний тиждень, після Великодня, побачити, як на місцевому цвинтарі поминають померлих родичів. Люди сиділи прямо на землі біля однакового розміру пагорбів, що поросли травою. Ніяких огорож та штучних квітів тоді не було. Кожен розклав на вишитий рушник своє частування – крашанки, паски, ковбаса, горілочка… Було досить весело, особливо надвечір. Дорині подружки перед кожною чарочкою вимовляли якісь віршовані промови, голосно сміялися, а під кінець заспівали на все село, бо голоси мали досить потужні.

– Ну як тобі гробки? Приїдеш іще? – питала Дора.

– Маринко! Приїжджай до нас іще! На гробки приїжджай! Обов’язково! – кричали її подружки нам услід і привітно махали гранчаками з горілкою у повітрі.

Тоді я подумала, що «гробки» – це свято, яке у них тут трапляється чи не щотижня.

***

Літній місяць у Бишові виявився дуже щедрим. У ньому було багато всього – подій та зустрічей, нових звуків та повної тиші, розмаїття квітів та високої трави. Всього за один місяць я виросла, подорослішала і, отримавши багато сонця і повітря, стала вільніше і міцніше триматися на поверхні землі.

Щоразу, коли приходить літо і зацвітають дикі троянди, я вдихаю їх аромат і згадую той час, коли вперше відчула себе частиною великого світу, де все живе росте і розвивається циклічно, за законами природи, світу, в якому мені вдалося повністю розчинитися.

Пишні дикорослі троянди нагадують про моє щедре літо у селі. Кожна з них – чудове повторення, репліка того оригіналу, який залишився у моєму дитинстві, на тому самому місці, де я вперше заплела у своє волосся квіти.

 

Кінець.

_______

[1] Deus ex machina (з лат. – “Бог з машини”). В античному театрі – бог, що з’являється у розв’язці сюжету. Він спускався з небес і вирішував проблеми героїв, які були у небезпеці.