Дійові особи:

Іван – Молодий чолов’яга з круглим обличчям, рум’янцем і ранньою лисиною, яку він зазвичай ховає під різними головними уборами. Говіркий і жартівливий, але вдома може раптово перетворитися на грізного, як лев голову сімейства.

Люба – дружина Івана. Молода тендітна жіночка з високим голосом і нервовим обличчям.

Толя – їх син, 14 років.

Свєтка – їхня донька, 9 років.

Дядя Вітя. Друг Івана (у п’єсі не з’являється).

 ***

Дія відбувається на початку 90-х, у спальному районі «Троєщина».

Додому з роботи приходить Іван. Цього разу – раніше ніж завжди і майже тверезий.

Свєтка. Папка наш прийшов! Ура!!!

Іван: А де Люба? Де ваша мама?

Свєтка: Пішла з тьотєй Людою! Сказала, що по магазінах, а коли повернеться – не знає!

Іван: Ну і добре! До нас зараз дядя Вітя прийде в гості!

Толік: І півлітра принесе!

Іван: Ну принесе! І шо такого? Йому зараз тяжело – його дєвушка покинула!

Толік: Померла чи шо?

Іван: Та, можна і так сказати. Для нього так точно!

Свєтка: Бо він ан-ко-голік! От вона і пішла!

Іван: Ану припини мені базікати, алкоголік! Вітя – мій друг!

Свєтка: А Толік зі мною гратися не хоче! І вобще він зі мною не розмовляє!

Іван. Толя! Чого ти з сестрою не хочеш погратися?

Толя. Бо вона мене вкусила!

Іван. Тю! Шо ви, як в зоопарку, їй богу! Чого ти його вкусила?

Свєтка. Бо він Дебіл.

Іван (похмуро). Це шо іще за слово таке – ДЕБІЛ!!! Щоб я, блядь, цього слова більше не чув! Ти мене пОняла, Свєта?

Свєта починає голосно ревіти. Її відчайдушне ревіння стає дедалі голоснішим і  поступово переходить на крещендо. Від цього лементу обличчя батька скривилося, наче від болю. 

Іван. Та Свєта! Замовч уже! шо ти все кричиш як істерична! Гралася б собі сама! Он Подивись на свого брата! Він нікого не ображає. Сидить собі у кутку тихо і книжку читає. Бери приклад!

Свєтка: А я теж читаю! У мене книжка про дівчину, що довго сиділа у квітці, а потім вийшла заміж за Крота, бо нікого більше там не було з мужчин! Але я ще не дочитала до кінця.

Іван: Молодець! (гладить доньку по голові). А шо ти там читаєш сина? Ану почитай нам вголос!

Толя. Та краще не треба! Воно вам буде не цікаво…

Іван. Та вже почитай коли батько просить! Про що книжка? Чого мовчиш?

Іван підходить ближче до сина і бере в нього з рук книжку. – От бачиш, (звертаючись до дочки) – навіть обгорнув акуратненько в газетку, щоб обкладинка не пошкодилась. Молодець! Де ти тут читав, з якого місця?

Починає читати вголос з акцентом:

– Ее белокурые волосы разметались по подушке, словно морская пена, а гибкое тело замерло в ожидании бури! – Що це блядь таке? Га?

Толя мовчить, насупившись.

Іван (продовжує читати) – И когда его копье с силой ударило в цель, она громко застонала от наслаждения!

Батько. Шо це за книжка у тебе? Де ти її взяв? у шкільній бібліотеці?

Толя. Це художня література! Мені Ігор дав…

Іван (перекривлюючи сина): Художня література! Ти хоч знаєш як вона називається, ця література?  – ПАРНОГРАФІЯ!

Толя. Не пАрно а пОрно!

Іван. Ну от, навчи батька як правильно казати, він же у тебе простий роботяга! Слєсарь в ЖЕКу! Мені все одно як це назвати – чи парно-графія, чи моно-графія! Все це – блядство, а не література!  Книжки мають бути повчальні! Польза од них якась должна буть! А ви все розваг шукаєте! Може ти сутеньором хочеш стать, га? Будеш у костюмі ходить, красівий такой, і нічего не дєлать!

Толя. Та чого ти завівся! Я тільки її відкрив, хіба я знаю шо там написано? Ігорь дав почитати. Сказав  – «інтерєсная кніга».

Іван. Що за Ігорь? Звідки він взявся?

Толя. Та ти не знаєш!

Іван: Ну то звісно, шо не знаю, тому і запитую – шо за Ігорь! Де ти його знайшов?

Толя. Не  скажу. Бо ти його поб’єш.

Іван. Ну як тобі Ігорь твій дорожче за батька рідного, то знаєш шо я тобі скажу? –

Набравши повні груди повітря, Іван несподівано промовляє страшним і трагічним голосом, так, наче він все життя провів на сцені шекспірівського театру:

– Пішов нахуй з дому!

***

Ранок наступного дня. Телефон – автомат біля під’їзду будинку, в якому живуть наші герої  і черга з бажаючих подзвонити. Ми бачимо Любу, дружину Івана, що розмовляє по телефону. Вона схвильована, але намагається тримати себе в руках.

Люба: Вітя! А скажи мені Вітя! Ти у нас вчора був в гостях? Був. У туалєт ходив? ходив…. Там на підлозі лежала книжка! Ти її бачив? … Яка книжка? Інтєресна книжка! З картінками… бачив.? Так скажи мені будь ласка, Вітя (переходить на крик) – це ти її порвав?

Голос з черги: Вы можете покороче? Мне надо срочно по делу позвонить!

Люба (не звертаючи уваги). Ну, не було бумаги туалетної, так шо не можна було попросить? Сказав би: «Люба, дай бумажку»! А ти взяв і харошу книжку іспортив! Там половини сторінок нема після твого посєщенія!

Голос з черги: Женщина, заканчивайте уже! Тут люди! Всем надо позвонить!

Люба. Так ладно б вирвав, та признався! А то я вже дітей побила, і виходить – ні за що! А вони плачуть, кажуть, шо – не вони! Толік мій, – то вобще золоте дитя! Він, мєжду прочім, любить читати, як і всі в нашій сім’ї! Я його без книжки навіть і не бачу! Весь час дитина читає … (Схлипує). Знаєш Вітя, шо я тобі скажу! Ото правильно Людка зробила, шо кинула тебе, бо людина, яка може порвати книжку, то вже не людина, а мавпа дурна!

Люба нервово, з силою кидає слухавку на гачок автомата, але не відходить від нього. Повернувши обличчям до черги, вона, звертається до публіки, що завмерла в очікуванні одкровення.

– Це падло вирвало сторінки на тому місці, де я ще не читала. Ворожка їй нагадала велику дорогу, і що в тій дорозі вона зустріне свою любов і багато чого ще… Ну і як я тепер узнаю чи, вона правду сказала, чи збрехала?!

Дітей жалко… І книжку теж жалко. Так гарно в ній все написано, і про пригоди, і про любов. Ну як у казці! Бо в реальному житті такоє вряд лі возможно.