На початку 2000-х у нашому будинку з’явилася перша консьєржка – пенсіонерка Ніна Андріївна, яка вирізнялася надмірною балакучістю і, здавалось, могла заговорити до смерті будь-кого.

Ця жінка говорила багато й про все одразу. Найчастіше про те, що тільки-но почула з джерел ЗМІ, або що випадково потрапило в її «уловлюючу коробочку» з навколишнього середовища. Та найбільше її займали різні жахи і страшні історії, якими тоді рясніли бульварні газети. Варто було тільки привітатись, як ти одразу потрапляв у швидкий коловорот інформаційного потоку. Зазвичай у тих оповідках ховалась якась інтрига, але щоб дістатися до суті, треба було запастися неабияким терпінням.

Розмова починалася одразу, без прелюдій та попереджень.

– Уявляєте, вони знайшли тіло! А потім з’ясувалось, що воно без верхньої щелепи! Мабуть золото шукали!

Та навіть вислухавши розповідь Ніни Андріївни до кінця, на вас не обов’язково чекала розв’язка. Історія зазвичай обривалася на самому піку, а запитання (Хто? Про кого це? Якого біса я це все слухаю?) множилися і зависали у повітрі, тож ошелешений слухач почувався вкрай замороченим.

Під час її чергування радіоприймач був налаштований на максимальну гучність, а над журналом обліку платежів лежала розкрита газета зі свіженькими жахами. Всі ці кошмари з подробицями вона читала досить уважно, майже ковтала їх, сьорбаючи чай з великого кухля. У свіжій пресі консьєржка шукала насамперед сенсаційні заголовки, за якими розгорталися загадкові зникнення, вбивства, нерозкриті злочини, а також різноманітні містичні явища.

Окрім сенсаційних новин та кримінальної хроніки мозок Ніни Андріївни тримав файли-досьє на мешканців, що постійно поповнювалися новими відомостями. Зі свого наглядового пункту вона вела спостереження, як професійний шпигун, тож пильне око помічало не тільки кожного сусіда, а і його гостей. Вона знала точно, хто коли повернувся додому, з ким повернувся і в якому стані.

– Та розмальована білявка, що вчора з ним прийшла – така краля у короткій спідниці, – то була ніяка не дружина, – повідомляє вона своїй подружці телефоном. – А дружину я добре знаю! Приємна така жіночка, тиха… Тільки весь час сумна ходить…

Схоже, наша консьєржка не нудьгувала, знаходила чим себе розважити під час роботи. Ось тільки одна була проблема – нема з ким поділитись свіжими новинами. Мешканців у під’їзді багато, та мало хто приділяв час для задушевної розмови. А хіба ж за п’ять хвилин усе перекажеш?

Ніна Андріївна нагадувала павука, який заздалегідь розставляє тенета, щоб схопити першу-ліпшу жертву, і особливо небезпечно потрапити туди, коли поспішаєш у справах.

Мені якось вдавалося уникати нав’язливого спілкування, адже повз консьєржну кімнату я пробігала зі швидкістю звуку.

– Ви вже чули? Тут у нас на районі орудують шахраї! – вигукує вона мені услід.

Прискорюючи ходу, я прямувала до виходу, ствердно киваючи головою у відповідь, – мовляв, так, звичайно чула!

– І можливо озброєні!…

І все ж, одного чудового ранку жінка-павук мене переграла! Їй вдалося мене зупинити для розмови завдяки віртуозному ходу конем, якому міг би позаздрити навіть досвідчений сценарист, що добре знається на приманках до сюжету. А було це так.

Побачивши мене у віконце своєї комірчини, Ніна Андріївна швидко вибігла назустріч, тримаючи в одній руці надкушену канапку з оселедцем, а в другій свіже стебло зеленої цибулини. Павук тільки-но набрав повітря у груди, щоб атакувати.

Я поспішала на роботу і рятувалась втечею. Кивнувши коротке вітання у її бік, я дивом встигла оминути об’ємну фігуру з відкритим ротом. Та коли до виходу залишалося майже дві-три сходинки, її важкий голос з трагічною інтонацією наздогнав мене. Це було схоже на постріл у спину. Всього одна коротка фраза, після якої я геть розгубилась і від несподіванки застигла на місці:

– Він її таки убив!

***