Коли я під звуки сирен збирала тривожну валізу, щоб поїхати до Бельгії, в мене і гадки не було, що це надовго. – Ну, може на місяць чи два, – думала я. Скоріш за все мені так хотілося думати. Тепер розумію, яким наївним було моє припущення.

На другий день війни, побачивши у вікно якісь два танки невизначеного рудуватого кольору, що хаотично пересувались вулицею – то пришвидшуючись, то призупиняючись, наче п’яні в пошуку здобичі – я і уявити не могла, що то був початок справжнього пекла.

Тоді саме Жульєн, мій бельгійський родич, запросив мене переїхати до нього. Він був готовий зустріти мене на польському кордоні з машиною, щоб далі подолати разом неабияку відстань до Бельгії.

Деякий час я вагалась, а згодом виїхала з Києва дещо іншим шляхом, завдяки моїм друзям, про що колись, можливо ще напишу. Жульєн дав мені прихисток, свою підтримку і все необхідне для того, щоб я почувалася, як вдома. Здавалося, я потрапила у інший, нереальний світ. Хоча відчуття реальності тоді якось сильно похитнулось у всіх, і в Україні, і далеко за її межами.

У товаристві Жульєна я поступово відтанула від тої криги, що стискала всередині, і почала дихати так, наче  утоплений після порятунку, приходячи потроху до тями і вступаючи у нове життя. Думаю, неабияку роль тут зіграла і його звичка жартувати, мало не щодня.

***

Жульєн весь час жартує. Робить він це дуже професійно – завжди спонтанно і на будь-яку тему. Жартуючи, він любить вдаватися до порівнянь, обираючи для цього об’єкт, що знаходиться поряд, у найближчому полі зору, тож найчастіше цим об’єктом стаю я.

Ось, наприклад, збирається він посмажити собі картоплю, і чомусь відбирає з корзини поганеньку – зморщену і пророслу, яка вже годиться для компосту, на що я, звичайно, реагую:

– Чому б тобі не взяти свіжішу, не таку зморщену?

– А чим погані зморшки? Ти хочеш сказати, що в тебе немає зморшок? У тебе вони теж є, але хіба ти від цього гірша? Звичайно ВОНА (картопля) не стоїть, як ти годинами перед дзеркалом і не чепуриться, накладаючи собі макіяж!

Дослівно англійською це звучить так:

– … Of course, SHE (potato) does not stand for hours in front of the mirror, like you, applying mascara!

І оце останнє його слово мене дуже смішить, бо слово «mascara» (що у загальному сенсі означає не лише туш для вій, а і фарби, пудри та інші предмети макіяжу), у мене викликає асоціацію з маскарадом, а маскаради і карнавали до мене мають таке саме відношення, як та картопля, яку він збирається приготувати.

***

Вже більше року я намагаюсь звикнути до тутешніх правил, а також до манери мого родича жартувати. Але кожного разу не маю впевненості, що то був саме жарт, бо відстрілює він свої відповіді не тільки швидко і несподівано, але й з дуже серйозним виразом обличчя.

– А скажи мені будь ласка, Жульєне, – чи добре це, коли на одній поличці зберігається і печиво, і твої черевики? –  питаю я. – Гарна парочка! Може слід їх якось розвести?

Ну і що ви думаєте? Відповідь була, як завжди миттєва, мов із кулемета:

– Я розумію, чому це тебе дивує! Ти ж в армії ніколи не була, от і не знаєш які там порядки! Що там разом з чим лежить у солдата в тумбочці – ти ж не бачила ніколи!

Взагалі то про армійську тумбочку я дійсно нічого не знаю, але можу уявити, як виглядала саме його, коли він був молодий сержант. І хоча було то давненько – років приблизно п’ятдесят тому, він так згадує армію, наче тільки вчора демобілізувався.  Незважаючи на поважний вік він залишився оптимістом і частенько нагадує молодого парубка, особливо коли друзі кличуть на вечірку, або у «клюб» (так, слово «клюб» на місцевій мові звучить дуже знайомо для мого вуха).

Але час іде невпинно, і в його серванті за склом назбиралося вже чимало листівок з запрошенням на похорон колишніх подружок. Листівки з фотографіями померлих стоять поміж зображень дітей та онуків – і всі там разом посміхаються. Жіночки, що вже відійшли у інший світ – майже всі в окулярах і з гарно укладеним волоссям. А поряд з ними – чорно-біле фото самого Жульєна у віці шести років, де він схожий на херувима із світлими кучерями.

Думаю, не варто йому розповідати про негативну енергію «ша» і правила «фен-шуй», за якими у вітальнях не радять виставляти багато зображень покійних, з їх відбитком жалоби і печалі, а тим більше змішувати в одну купу всіх разом – і мертвих, і живих. Врешті-решт – кожний собі сам пише свої правила. Та і я вже почала звикати до того, що всі ці «лєді» з зачісками, рядочками виставлені у шафі – то така частина загальної картини життя. Нехай собі дивляться з полички і надалі.

***

Вже досить давно Жульєн займається вівчарством. Наразі по полю бігають близько півсотні великих і малих представників цього сімейства. Поряд живуть коти, що спостерігають за їх життям і час від часу, крадькома, п’ють їх воду з великого відра, занурюючись туди майже до половини тулуба, так що видно тільки задні лапи і хвіст.

Чомусь овеча вода їм здається більш гарна на смак, аніж своя з миски? Тут я можу їх зрозуміти. Мені в дитинстві теж здавалось, що мамин борщ не такий смачний, як у сусідів, і коли мама, вдаючись до хитрощів, тихенько приносила свій борщ до них, я їла його з великим задоволенням, навіть хвалила.

Звісно, крім свого котячого корму вони живляться і тим, що впіймають на дворі – коли мишку, коли пташку, а коли, навіть, маленького крота, бо всі троє мають хижацькі інстинкти і прагнуть різноманіття. Побачивши, як коти риються у компостному звалищі, намагаючись знайти щось їстівне, я вирішила полегшити їм роботу – почала виносити з дому окремо скоринки від сиру, які вони шукають серед сміття у компостній кучі.

Спочатку Жульєн просто спостерігав за моїми діями, а згодом запитав:

– І ти вважаєш, це правильно? Коти мають всього вдосталь, і навіть молоко на сніданок, тож – не треба їх розбещувати!

Вкинувши до загального сміття наготовлені мною рибні консерви та інші котячі смаколики, якими я планувала їх пригостити, він добряче все перемішав і пояснив коротко:

– Це для них – частина полювання!

***

Чи жартує він, коли каже, що найкраще кіно для нього – футбол? Навіть не знаю. Та коли я запитала, як так сталося, що він зовсім не цікавиться кіномистецтвом і багато відомих кінострічок пройшли повз його увагу, виявилось, що причина дуже проста. Він не дивиться кіно, бо «Там – все неправда!». Футбол, або велогонки по телебаченню у реальному часі – от, що є справжнім для нього.

Кожний з нас наповнює своє життя тим, що саме йому здається цікавим. Можу тільки уявити собі, що він думає про моє захоплення письменництвом!

– Скільки часу ти витрачаєш на свою роботу за комп’ютером? – питає він здивовано. – Чи це добре так сидіти біля нього годинами?

Я відмовчуюсь, бо досить важко пояснити, що коли я так сиджу за улюбленою справою, час відступає. Його не існує. Зовсім.

***

У Жульєна Багато роботи. Важка щоденна праця без перерви на канікули – таке життя у фермера. На жаль, вівці – не крокодили, тож мають харчуватися не рідше як двічі на день.

– Скільки разів на день ти їси? – запитує він мене, і я розумію що зараз знову почнуться порівняння.

Кожного ранку я дивлюсь, як він виходить на поле, зваливши на плечі важкі торби з кормом, що намолотив з різного зерна і сухої трави. Побачивши ще здалеку свого годувальника, все це «біле братство» мерщій несеться до нього, наче дика орда, з радісним криком «Б-е-е-е-е!», збиваючи одне одного з ніг.

Наївшись, тварини вкладаються невеличкими групками, щоб трохи перепочити, а потім знову до справи – пастися, скубти і жувати.

Білі вівці на зеленій траві, білі хмари в синьому небі над головою Жульєна, який  повільно йде полем. Його посивіле волосся, так само біле, розгойдує, мов траву зустрічний вітер.